Цвинтар — зона свободи: як у СРСР намагалися викорінити поховальні традиції та що з цього вийшло (фото)

Читать на русском
Автор
963
Колаж "Телеграф"

Партія навіть похорони підганяли під символізм

На початку свого існування Радянський Союз викорінював всі традиційні ритуали, щоб побудувати замість них ідеологічно правильні. Це допомагало виховати "радянську людину", єдиною вірою якої, була б віра у комунізм.

Не оминули зміни й поховальні обряди. Так, у 1918 році радянська влада ухвалила декрет Раднаркому "Про цвинтарі та похорони", який встановлював для всіх громадян "однакові похорони".

Декрет Раднаркому встановлював загальну рівність "у смерті", скасувавши також плату за місце на цвинтарі. Декрет гарантував безкоштовне поховання для пенсіонерів та тих, хто перебуває на забезпеченні у притулках. Усіх інших мали ховати родичі "за таксою, яку встановлюють місцева Рада Депутатів".

Життя, втім, дуже скоро показало, що повна рівність недосяжна, навіть після смерті.

Як не намагалася нова влада зрівняти всіх, але в перші ж роки існування радянської держави стало ясно, що всі рівні, але деякі все ж таки "рівніші" за інших. Похорон відомих партійних керівників протягом усього існування СРСР з ідеологічною метою обставлявся дуже пишно. З'явилися елітарні місця поховань: Марсове поле у Ленінграді, Червона площа у Москві. На цвинтарях провінційних міст існувало негласне правило ховати "начальство" на центральних алеях, у "першому ряді" тощо.

Похорони в СРСР, 1958 рік
Похорони, 1958 р.

Релігійна символіка на похованнях була неприйнятною, особливо, в перші роки радянської влади. Аж до епохи пізнього СРСР на надгробках часто можна було побачити зірки замість хрестів, іноді серп і молот і навіть герб країни.

Разом з цим, цілком витіснити старі релігійні обряди більшовикам не вдалося — вони, скоріше, просто підмінили старі обряди своїми, вбравши їх у трохи інші декорації. Так, наприклад, відспівування покійного в церкві було замінено "цивільною панахидою" з виступом якогось авторитетного партійного працівника, а хрести на могилах, як вже зазначалося, стали замінюватися зірками.

Під цю справу підганявся навіть особливий символізм — якщо християнський хрест на могилі мав нагадувати про християнство і страждання Христа за всіх людей, то радянська зірка на могилі мала символізувати "страждання борців Революції" та відданість покійного ідеалам комунізму.

Надгробки з зірками можна побачити на всіх кладовищах

Що цікаво — старі обряди та всякі побутові забобони якось продовжили своє існування поряд із радянським офіціозом. Так, наприклад, похорон міг проводитися в "правильному" радянсько-атеїстичному ключі, але поряд завжди були якісь бабки, які розповідали, як правильно завішувати дзеркала, яким місцем вперед правильно виносити небіжчика з дому і що треба зробити відразу після того, як труну винесуть із дому.

До цих порад прислухалися навіть досвідчені партійці, коментуючи це чимось на кшталт "хто їх знає, зробимо про всяк випадок так!", або просто мовчки спостерігаючи. Принаймні скандалів через "конфліктність обрядів" на похороні ніхто не розпочинав, а тому, дуже скоро, цвинтар і всі пов’язані з ним обряди в СРСР стали простором певної свободи.

Похорони в СРСР

Мікс обрядів

Радянські похорони у містах у період 1960-80-х років виглядали приблизно однаково. Ховали тіло найчастіше на третій день — це залишилося від християнства. Від нього ж залишилися традиції поминок на дев'ятий і сороковий день. Зазвичай у хату з тілом покійного з'являлися якісь бабусі-"плакальниці", яких зазвичай ніхто не знав — було зовсім незрозуміло, що це за бабки, звідки вони з'являлися і куди потім йшли.

Найчастіше саме вони були такими собі "розпорядниками похорону" і командували, в якому кутку в будинку повинна стояти кришка від труни і як правильно завішувати дзеркала — бабок всі слухалися з забобонним жахом і повагою.

Виносити небіжчика з дому вважалося правильним лише ногами вперед, щоб той "не побачив дорогу назад" — старі забобони, які цілком собі жили і в "науково-атеїстичному СРСР". Через пенальні розміри хрущовок і мікроскопічні сходові прольоти, труну часто не вдавалося винести без проблем — нерідко тіло і труну доводилося тягнути окремо. Кришка труни при цьому чекала біля дверей під'їзду, поставлена на дві кострубаті табуретки.

Практично обов'язковою на радянському похороні була присутність духового оркестру, складеного з рандомних мандрівних алкоголіків з пом'ятими латунними трубами. "Оркестр" найчастіше звучав пронизливо і фальшиво, сповіщаючи брязкотом надтріснутих тарілок, що вулицею рухається похоронна процесія. Горілку нерідко починали розливати вже біля під'їзду, не чекаючи цвинтаря.

Далі процесія рухалася приблизно метрів 200-300 до автобуса, який чекав на труну — радянськими катафалками в пізньому СРСР служили найчастіше автобуси ПАЗ-652, який мав люк, що відкривався ззаду і в який було зручно заштовхувати труну з небіжчиком. До 60-х років, а іноді й пізніше, цю роль виконували вантажівки. Кузов застилали соломою, іноді стелили килим або доріжку, посередині ставили труну, довкола – табуретки для найближчих родичів.

Далі труну везли на цвинтарі, де була та сама "громадянська панахида" — на ній могло виступити якесь протокольне радянське обличчя і розповісти про те, яким чесним трудівником і вірним комуністом був покійний, після чого всі пили горілку. Традиція пити горілку на могилах також з'явилася в СРСР і подекуди досі зберігається.

Нагадаємо, раніше "Телеграф" повідомляв про те, як у СРСР використовували жіночі панчохи та чому їх не викидали. Сучасні українки на таке б не погодились.